Третяк Анна, 11 клас, випуск 2002

Моя історія в Київському ліцеї бізнесу (Казковий поліптих)

Казка перша: Вступ

1998 рік, літо. Вітальня квартири в центрі Києва. В кріслах сидять батьки, на канапі – ридаюча дівчина-семикласниця, яка і думати не хоче про можливість переходу зі своєї середньої школи. Саме так почалась моя історія в Ліцеї.

Потім був фітнес і перша перемога. Я першою пробігла крос! Проте ніяких інших спортивних досягнень в моєї групи більше не було. Падіння з рукоходу. Промахи в “боулінгу”. Загублена (в прямому розумінні цього слова) естафетна паличка. Розгублені!

Ділова гра і Шевага Юрій, який абсолютно… не бачив для мене місця в Ліцеї. Тепер я розумію, що на його місці я б теж себе не прийняла: щось залякане та мовчазне, відмовляється відповідати на елементарні запитання, а свою думку пошепки виказує Жені Хохловій, яка опинилася поруч. Те саме – на загальному засіданні.

Тести, на які я йшла без тіні надії. Українська та англійська мови, математика. Написала першою, здала та пішла.

Батьки повертаються додому. З Ліцею. Я вступила!!!

Казка друга: Перший виїзд

Мало що пригадується з першого виїзду окрім знущань стареньких. П’ята ранку і ми – біжимо крос. Рефлексія на десять сторінок А4 і вимкнене світло стали останньою краплею. В душі зародився протест – і, замість того, щоб сидіти в коридорі і лити на сторінки А4 воду власних думок, я засинаю.

Хоча тепер я згадую і приємні моменти. Лариса Іванівна, що запросто стрибає з дівчатами на скакалці. Виступи дискусійного клубу. Чергування в їдальні (через дівчат, що заблукали на черговому кросі). Останній крос і я – більшу частину перша, а в кінці – одинадцята.

Від’їзд. Той самий автобус. Цікаво, хто придумав на майже 40 восьмикласників виділити оце? Сиділи по троє на одних колінах.

Але ідея на початку навчального року замість навчання на три дні їхати на природу мені сподобалась.

Казка третя: Восьмий клас

Чому у щоденника пружина, сині сторінки і незрозуміла назва “організатор”?

Перша оцінка – 4 (математика). Перша четверть. До пар звикла легко, а от до ритму життя призвичаювалась довго. За цей час багато чого трапилось. Користуючись можливістю (офіційна версія - через брак часу), кинула музичну школу. А тут раптом пропонують поїхати на міжнародний конкурс “Золотий глобус” в “Артек”. Хто б відмовився на моєму місці? От і я не відмовилась. Додому повернулась із артеківським ведмедиком і дипломом “Призер міжнародної олімпіади з географії” (досі не знаю, за що я його отримала)

Перший рік навчання приніс і інші успіхи. Моє щось із чо­тирьох речень друкують у газеті “Ви+Ми”. Називалось воно “Ранок” і по ідеї було твором-мініатюрою.

Проте не все було так успішно. Часто в організаторі можна було знайти скарги на погані оцінки та пасивність до профкурсу. Хоча саме профкурс подарував незабутні вра­жен­ня разом із грою “Фондова біржа”. Капітаном моєї команди був сам Сергій Фаге, тому не дивно, що ми перемогли.

Ще цього року був перший на моїй пам’яті карантин. Незвичною мені здалась поведінка адміністрації: вона дозволила ходити… за бажан­ням. Бажання у мене не з’являлось аж до 16 лютого, коли мама мене таки вмовила піти. Дивно, але саме в цей день у нашої класної (у всіх значеннях цього слова) мами був день народження. Торт. Клятва Лариси Іванівни: “Це єдиний раз на рік, коли я печу торт! Їжте, тому що до наступного року не буде більше такої можливості!”

А в кінці року був іспит з геометрії, письмовий. Волею долі та удачі я витягнула перший білет, проте моя неуважність зняла один бал: при бездоганній логіці виконання я припускаюся помилки в підрахунках. Рік завершується четвіркою з математики. Символічно!

Казка четверта: Дев’ятий клас

В організаторі змінюється обкладинка та оранжевий колір сторінок на жовтий, проте зміст лишився незмінним на всіх 164 різнокольорових сторінках. Перша оцінка – 5 з хімії, пер­ший запис червоною ручкою Лариси Іванівни – “Цілі не сфор­мовані”. Проте цей запис – далеко не єдиний. І найбільше мені хочеться навести в цій казці іще один, написаний Вален­ти­ною Миколаївною: “Анно! У Вас організатор чи книжечка для малюків “Розфарбуй” ?” Ось воно, нерозуміння юних талантів!

Ще дев’ятий клас асоціюється у мене з Оксаною Рог, яка що перерви підбігала до нас, намагаючись вгадати, хто ж все-таки Оксана Довга, хто Настя Сапон, а хто Аня Третяк. Скажу чесно: їй це рідко коли вдавалося.

Нові люди – нові ідеї. Непогана ідея з поділу 9-Б класу на трійки за прикладом ієзуїтської школи з тріском провалилася через небажання піддослідних бути піддослідними, і, звісно, через відсутність у організаторів… організаторських здібнос­тей. Проте, як кожна наша помилка, ця багатьох привела до нових думок. І мене в тому числі.

1999-2000 навчальний рік ще одним ланцюжком прикував мене до Ліцею. Цим ланцюжком став туристичний клуб. Вже зовсім не пам’ятаю свого першого походу, проте, мабуть, його було досить, щоб мені захотілося ходити ще і ще. На жовтих сторінках організатора з’являються похідні пісні на кшталт “Пачка сигарет”, “Звезда по имени Солнце”, і, звісно, незмінна пісня туристів всіх часів та народів – “Сарай”. А ще там можна знайти такі шифровки: “Сіль, заварка, горнятко, бут-ри, 2-3 літ­ри води, 7:00 ст. м “Мінська” Е. Ан.” або “По­бачимось 9.11.99” Ось воно як!

Кінець дев’ятого класу приносить новий випадок. Лариса Іванівна просить допомогти їй написати сценарій до останнього дзвоника. Тепер-то я розумію, що те було далеко не сценарієм, але воно пройшло! З цього моменту почалась нова сторінка мого ліцейського життя – письменна.

А ще були іспити. Диктант з української мови пройшов як по маслу, від математики я нічого вище 4 і не очікувала, а от на екзамені з історії хочу зупинитися і розповісти детальніше. Білетів було 30 по три питання в кожному. Моя неоргані­зо­ваність призвела до того, що напередодні іспиту я прочитала (а не вивчила!) 17 з цих 30-ти. І от повертаюсь я на метро додому з консультації. Сталось так – повинно було так ста­тися! – що на якійсь станції зайшов досить нервовий парубок. Щось йому не сподобалось і він з усієї сили вдарив кулаком у шибку. Скло роз­ле­тілось, а я стояла під цим самим вікном. Нічого особливо страшного мені не сталося, проте до вечора я знаходилась в певному стані шоку і нічого не могла читати – тим паче історію. На наступний день, читаючи друге питання 18 білету, я прийшла до Ліцею – і за відсутністю бажаючих пішла в другій п’ятірці. Витягую білет – 18. Так ма­ло статися! Або – що теж не виключено - дурним щастить. 5!

Був іще дуже цікавий екзамен з хімії, де мій ангел-охоронець знову ж таки наперед потурбувався про мене. За п’ять хвилин до початку іспиту я підхожу до вчительки з питанням, як треба відповідати на запитання. Для прикладу беру білет номер 20. Як ви думаєте, що я витягую за кілька хвилин? Ви вгадали! Номер 20!

Ось так почала проявлятися моя певна аура. Я і зараз подекуди нею користуюся, та намагаюсь сильно не витрачати її дивовижну силу – чекаю випускних екзаменів J !

Отже, остання оцінка 9-того класу – 5 з хімії. Символічно!

Казка п’ята: Канікули

Мабуть, прийшов час розповісти про епопею з канікулами. Я беру до уваги лише літні, тому що опис всіх може претен­ду­вати на окремий твір.

Більша частина канікул між восьмим та дев’ятим класами минула в Гідропарку та на Хрещатику, тому на цих я не зупинятимусь. Нас цікавитимуть наступні, коли я починаю їздити не з зоогуртком, а з Лі­цеєм. І першими йдуть канікули між дев’ятим та десятим класами.

Карпати. Колиби. Гори. Краса... і всюди, куди не плюнь – ліцеїсти. Чого вони там тільки не робили! І сміття вудочкою з власних смітників витягували, і в крижаній воді купались, і до півночі (а то і довше) спати не лягали... Одне слово – всюди. Навіть в горах від них не сховаєшся. Проте ми з Альоною Паноченко таки знайшли вихід: почали вставати о п’ятій. І вам раджу – багато чого встигаєш. А нам багато і не треба, качелі-карти і трохи спокою нас влаштовували. Можу впевнено сказати: за весь час о п’ятій ніхто, окрім нас, не наважився встати.

Окрім Карпат того літа був іще Крим, Алушта, семінар методологів. Там я отримала початкові знання про PR, а також можливість щоночі спати в іншому місці. Досі не розумію, як так сталося, що першу ніч я сплю в одному номері, дві наступні – в іншому, а три останні – у Маши та Галі Ткачук. Проте хіба це має хоч якесь значення, коли ти влітку в Криму? Правильно, ніякого значення!

Наступного літа я в рідному місті майже не з’являлась. Спочатку – Санкт-Петербург. П’ять днів, але яких днів! Кілька ночей дивилися, як мости розводять, а однієї чекали до тих пір, поки їх не звели. Красиве місто, проте в ньому мало дерев, а це трохи пригнічує. Чудові палаци, неймовірна розкіш і велич. Після всього цього особливо вражають Карпати, в яких ми опинилися за кілька днів. Що я пам’ятаю з цієї подорожі? Морозиво, футбол та блискавку, яка влучає в трансформатор. По завершенні відпочинку ми з Оксаною Довгою не повертаємось до Києва, а продовжуємо західноукраїнську епопею у Львові. Такого насиченого літа в мене не було ніколи! Коли ми все-таки опиняємось вдома, на мене вже чекають квитки на море. Ну, що я вам буду розповідати про море, ви ж самі все знаєте.

Ось таким було для мене життя з Ліцеєм та ліцеїстами в позаурочний час.

Казка шоста: Десятий клас

Організатор товстіє на чотири сторінки. Перша оцінка – 5 з хімії (знову?), перше зауваження – “Нагадуємо про необхідність дотримання ліцейської форми” (Неждана Юріївна).

Цей рік явно не був роком математики. Спочатку все було гаразд, а потім одного дня – раз! І 5 тепер не 5, а 10-11-12, ну а 5 тепер зовсім не 5, а 3. Цікава математика! Моя мама каже, що стала боятися дивитись в організатор – самі двійки та одиниці. День святого Валентина зовсім не 14, а 21 лютого, не кажучи вже про дрібніші події. Також з цього року два дні ігор перетворились на чотири, а одна пара ново­введеного ДПЮ на практиці вийшла двома. Проаналізувавши всі ці події, Міністерство освіти України справедливо вирішило відмовитись від обов’язкового іспиту з математики. І учні, і вчителі зітхнули з полегшенням.

Десятий клас проходить для мене під знаком “Профкурс”. По-перше, це посада сценаристів для нас з Галиною Ткачук. Тепер частина ліцейських свят говорить нашими словами. По-друге, це PR. Мій рідний, мій талановитий, мій ледачий PR. Красива назва для групи, яка нічого не робила. Або майже нічого. На людях активно робимо вигляд, що щось робимо, насправді ж лише подекуди виконували свої обов’язки. Ні, я не кажу, що більшість піарщиків – нездари. Навпаки, це дуже тала­но­виті люди, які просто не хочуть робити нічого іншого. Такий от природний відбір.

Ну і, звісно, якщо вже мова зайшла про профкурс, то тут я не можу не згадати про своє самообрання на посаду присяжного в ліцейський суд. Не будемо зазначати, що суд розглянув аж одну справу, не для цього моя історія. Головне тут – сам факт. Я – велике цабе!

2001 рік приносить на своїх календарних листочках дві поетичні збірки – Галині Ткачук та мені. Перша йде далі і одержує друге місце в Києві, а друга нічого не робить і нічого не одержує. Такі в них життєві позиції!

Іспитів після десятого класу немає, і ми з легким серцем йдемо... правильно, на практику!

Казка сьома: Останній клас

А організатор продовжує набирати вагу. На цей рік він має 174 сто­рінки і цікаву обкладинку. Список досягнень (той, що на першій сто­рін­ці) складає вже дев’ять пунктів. А от термін весняних канікул більше нагадує чорний гумор, аніж правду: між найдовшою чвертю (10 тижнів) і останньою – чотири дні відпочинку. Щоправда, потім туди дописали іще три дні.

Перша оцінка – 12 з німецької. Перше зауваження – “Д/з не виконала” (Ольга Павлівна).

З самого початку я відмовлялася вірити, що це останній клас. Не ві­рила, що наступного року буду вчитися деінде. Проте коли у мене почалися підготовчі курси в Києво-Могилянській академії (5 днів на тиждень), я зрозуміла, що таки так! І тут я згадала про таке випробування, як екзамени. Нам пощастило, що Міністерство освіти досі відпочиває після минулого реформаторського року і не збирається повертати екзамен з математики. Цим воно дало деяким людям надію, що вони таки випустяться цього року. Проте нашому випуску доля підкинула нехо­роші теми з української мови. Точно знаю, що половина учнів (і я в тому числі) мріє про 79 білет. Лишається три іспити на вибір. Умови сприятливі, як ніколи!

Цього року має збутися мрія майже всього мого ліцейського життя – моя поїздка на Модель ООН в Україні. Більше того – в якості журналіста! Ось і спробую свою майбутню професію на практиці.

Мабуть, писати далі сенсу немає, тому що рік ще триває, і хто знає, що ще трапиться!

Казка восьма: Презентації

Весь попередній текст писався взимку. Тепер вже весна. А знаєте ви, як не хочеться думати про екзамени? І не будем! Краще розкажу вам про дві свої курсові роботи з інформатики.

Перша стосувалася Літературного клубу. Виконувалася вона довго, проте, якщо бути відвертим, у неї і досі немає логічного завершення… Нікому не потрібна курсова? Там ще є простір для роботи! Рекомендую! Якщо що, звертайтеся до Лариси Іванівни Кузьменко. А я, пропустивши другу, перейду до третьої курсової. Вона – про наш клас. Раджу вам її подивитися! Всі ідеї належать Насті Сапон, саме тому презентація вийшла зовсім навіть непогана. Ми захищали її двічі і обидва рази успішно. Настя про курсову сказала три слова: “Чудова. Сердечна. Червоненька”. Заінтригували? Ото ж бо й воно.

Майбутнім одинадцятикласникам хочу дати пораду: не відкладайте виконання курсової на останні дні. Комп’ютер обов’язково відключиться саме в той момент, коли вона буде зберігатися. Перевірено.

P.S: Зима. Та сама вітальня квартири в центрі Києва. В кріслі перед комп’ютером – одинадцятикласниця, і в ній вже не впізнати ту дівчинку, яка неповних чотири роки тому так не хотіла йти до Ліцею. Добре, що батьки її таки вмовили спробувати!

Кiлькiсть переглядiв: 530

Коментарi

Для того, щоб залишити коментар на сайті, залогіньтеся або зареєструйтеся, будь ласка.