Ярослав Каплан 8-9-10-11-А клас, КЛБ 2000-2004 р.

Чотири роки в іншому вимірі

Я цього не побачу

як листочки слідів опадуть

із гілляччя стежок...

Гр.Чубай–

Вже чотири роки я йду стежкою назустріч своєму майбутньому. На початку подорожі це була навіть не стежка, а лише так – прим’ята трава. Але з кожним роком вона ставала все ширшою, все більше подорожніх зустрічалось. Ось тепер, вже майже наприкінці дороги, поруч зі мною крокує ціла юрба таких самих амбіційних, впевнених в собі молодих людей. За нами лишається цілий калейдоскоп слідів. Ми пройшли разом чималий шлях і знаємо, хто на що здатен, хто до чого прагне. Знаємо навіть, що йдучи цією стежкою, ми скоро вийдемо до широкого роздоріжжя, де наші дороги розбіжаться. Швидше за все – назавжди. Але всі це сприймають як гідне, можливо, аж занадто по-філософськи.

А ще ми точно знаємо, що через годину вітер зітре наші сліди, і наступні вже пішоходи будуть лишати відбитки власних босих п’ят. Але ми цього не побачимо...

Травень 2004 року від Різдва Христового. Пролітають останні дні мого перебування в Київському ліцеї бізнесу.

Ви ніколи не помічали, що останні піщинки пісочного годинника, здається, прослизають крізь перетинку набагато швидше ніж всі попередні? Так от і я зараз живу в кілька разів швидше. Зливаються в один бурхливий потік люди і події, смуток і радощі, які вони несуть, час і простір. Все це перевертається, перемішується, споріднюється і розходиться. Пролітають останні дні...

На те вони й останні, щоб ознаменувати собою нову епоху. Чиясь владна рука скоро візьме годинник, переверне його догори ногами, все переплутається, і полетять знову сотні тисяч піщинок у нову подорож. Втім, поки цього ще не сталось, маю час пригадати, як усе починалось і як проходило.

* * *

Пам’ятаю, як чотири роки тому батьки поставили мене перед фактом, що я записаний на вступні курси до Київського ліцею бізнесу. Це тепер ми усі такі „просунуті”, пишаємося власною самостійністю і організованістю, а тоді саме батьки вказали мені куди треба йти.

За що я їм безмежно вдячний.

Зрештою потрібно хоч колись слухатись наших батьків?..

Я був дуже прив’язаний до своєї школи і класу. Мене усе там влаштовувало. Тому я гордо заявив батькам, що нікуди звідти не подамся. Вони вчинили досить мудро, давши мені обіцянку, що, мовляв, ці курси пробні, і якщо мені не сподобається, силкувати мене вступати до Ліцею ніхто не буде. Я вирішив, що походжу таки на ті курси, якщо батькам стане від цього легше, а потім скажу, що хочу залишитись у старій школі. Таким чином без особливого ентузіазму пошкандибав я до Ліцею.

Досить добре пам’ятаю своє перше заняття. Вів його незмінний і незламний Петро Михайлович Андруховець. Це тепер ми усі такі „просунуті”, пишаємося власною самостійністю і організованістю, а тоді саме Петро Михайлович вказав мені куди треба йти (дежавю прямо виходить). Хоча, як і всі жовторотики, тоді я ні на йоту цього не розумів. Більше того в квітні 2000-го року Петро Михайлович досить серйозно так мене дратував.

Лише зараз я в змозі реально оцінити всю цінність його праці. Від щирого серця висловлюю подяку Петрові Михайловичу Андруховцю! Саме Ви створили мені той перший і найважливіший плацдарм, від якого я зміг відштовхнутись і розвиватись далі. Можливо, без Вас не писав би я зараз все це, а перебував би на найнижчому рівні самовдосконалення без жодного шансу досягти чогось у житті. Шановні наступні покоління, а звертаюсь я зараз саме до вас, цінуйте Петра Михайловича! Тоді, чотири роки тому, я, так само, як і ви, прийшов додому і заявив батькам, що в Ліцеї якийсь чоловічок настирливо, але тим не менш нудно, випитував у нас ким ми хочемо бути. Питання на рівні дитсадка, чесне слово! Якщо це Ліцей бізнесу, то і робити потрібно щось серйозніше аніж вести усілякі відсторонені балачки про майбутні професії.

Єдиний позитивний спогад – це те, що всі від душі потішились, коли Вітя „Піща” Анцев зі всією серйозністю заявив про свій твердий намір стати поваром.

Так відсидів я першу пару в КЛБ і пішов додому з твердим бажанням більше ніколи сюди не повертатись...

* * *

Але повернутись довелось – батьки запевнили мене, що не можна судити про весь Ліцей тільки після першого заняття, тим паче, що курси вони проплатили аж до літа. Хотілось послати всіх к бісу...

Мушу визнати, що друга пара під диригуванням Петра Михайловича виявилась набагато цікавішою, такою, що в корені змінила моє ставлення до всього, що відбувається в Ліцеї. Я вперше на своїй шкурі відчув всі особливості оригінальних ліцейських технік: обговорення проблем в невеликих групах, представлення доповідей, відстоювання власних позицій. Подібні роботи я виконував вперше, вони дуже відрізнялись від того, чим я займався в своїй старій школі. Проте, не зважаючи ні на що, такий підхід мені дуже сподобався перш за все своєю продуктивністю, замість безглуздих переказів текстів, продекламованих вчителем. Більше того, добре пам’ятаю, як до шостої години вечора я з піною біля роту сперечався з Петром Михайловичем, який чомусь не погоджувався з „блискучою” доповіддю нашої команди. Тільки силами ігротехніка, яка крізь зуби процідила мені, що через мене ми всі тут сьогодні заночуємо, я вирішив не загострювати суперечку. Хоча невимовну поважність власної персони все ж відчував. Батьки тільки з переможним виглядом посміхались.

Наступні заняття вже полетіли з неймовірною швидкістю, хоча аж до останньої пари я з неприхованим задоволенням викреслював з мого графіка відвідувань щойно прожиту пару.

Однокласники досі мені жартома пригадують мій аж занадто пихатий вигляд, коли на питання викладача з математики щодо моєї оцінки у старій школі я із задертим носом гордо проголосив: „П’ять!”

До кінця вступних курсів я впевнено тримався в трійці найкращих за рейтингом абітурієнтів, поступаючись тільки ще більш активним Каті Цимбалюк та Андрію „Чупі” Кравчині. Бажання навчатись в Київському Ліцеї Бізнесу в глибинках моєї душі поступово наростало.

Коли прийшов час вступних екзаменів, я їх з легкістю склав і вже був цілком задоволений з того, що можу гордо називати себе Ліцеїст.

* * *

Наступним важливим моментом мого становлення в ролі ліцеїста був традиційний вересневий збір. Тоді найбільше мені подобалось те, що замість просиджування штанів на шкільній лаві, я маю змогу три дні відпочити за містом на природі. На мою думку, саме для новачків Ліцею, вступні курси і вересневий виїзд грають неабияку роль в плані встановлення дружніх стосунків. Після повернення назад до Києва у нас вже сформувались одразу кілька дружніх компаній, котрі протримались ще не один рік.

Добре пам’ятаю один момент, котрий сьогодні в ліцеї вже навряд чи повториться. А шкода. Йдеться про один з найскладніших і важливих видів робіт – рефлексію. На вулиці вже давно темно, знадвору лунає музика дискотеки, більшість ліцеїстів, особливо старших, весело там вигарцьовують, а ми, восьмикласники, сидимо вже кілька годин поспіль в корпусі, бо пишемо рефлексію проведених на виїзді заходів. У нас навіть в думках немає такого, щоб не писати рефлексію, а йти танцювати. Це щось просто нереальне. Ми знаємо, що вже сьогодні ввечері мусимо здати наші роботи на дві сторінки А4, бо інакше ми будемо в самому кінці рейтингу, а цього не побажаєш і ворогові. Рейтинг – найважливіший документ ліцеїста: очолювати його значить купатись у славі і пошані всього Ліцею, плентатись в його кінці – накликати на себе неповагу та зневагу не тільки викладачів профкурсу, а й взагалі всіх учнів.

Так було колись. На жаль, сьогодні ситуація кардинально змінилась. Всім на все, в тому числі і на рейтинг, плювати хотілось. „На якому ти місці в рейтингу?” – „А мені байдужісінько”, - такі діалоги все частіше звучать в стінах Ліцею. І з цим, безумовно, потрібно щось робити, тим паче, що всі ці традиції вже колись були. Варто лише згадати...

* * *

Весь восьмий клас я пам’ятаю не дуже добре, можливо, тому, що, як я сам сказав на одному з останніх моїх виступів на Ліцейських іграх, у восьмому класі ліцеїсти не отримають майже ніяких результатів своєї діяльності. Тим паче не зможуть їх достатньо добре проаналізувати, щоб винести хоч якийсь досвід, скільки їм не розказуй про ефективність рефлексивного мислення. Від них це, в принципі, і не вимагається. Головне – це проявляти активність, прагнути навчитись якомога більшому. Бажання на даному етапі є найголовнішою складовою успіху ліцеїстів. Тоді добрий Петро Михайлович помітить вас, запропонує виконувати більший обсяг робіт, зверне на вас увагу гуру – Олександра Прокоповича Зінченка. І життя закипить, завирує так, що тільки встигай.

Дотримуватись подібних директив напівсвідомо намагався тоді і я. Вважаю, що користі це мені принесло чимало. В кінці року я навіть разом із Кирилом „Кармером” Кармазіним проводили вступні іспити для наступного покоління ліцеїстів. В нашому тандемі він вважався головним, бо протягом року був найактивнішим в нашому класі „профкурсником”, програму вступних іспитів розробив також він і взагалі увесь час був на видному місці. Я пам’ятаю, як тоді пообіцяв сам собі будь-що перевершити Кармера, бо знаходитись позад нього мені вже не дозволяли мої наростаючі, як снігова куля, амбіції. О.П.Зінченко якось сказав, що бажання перевершити конкурента є одним з найкорисніших для людини бажань протягом усього її життя. Мабуть, це дійсно так. Факт в тому, що Кирила я таки обійшов. Він чомусь сам здався, і в наступних роках не вдарив навіть палець об палець в профкурсі. Я ж навпаки, як губка, вбирав в себе все найкраще, що може запропонувати Ліцей. Протягом дев’ятого класу я став президентом ліцейського Клубу з настільного тенісу і в тому ж році виграв ліцейські змагання з цього виду спорту. Добре пам’ятаю, як я невимовно радів, коли у фіналі виграв у діючого чемпіона Фаріда Захаровича Степанова. Тоді ж футбольна команда мого класу в чемпіонаті Ліцею виграла у одинадцятикласників! Це був свого роду подвиг. Взагалі зі спортом у мене лишилось досить багато приємних спогадів. На щастя в КЛБ цьому приділяють належну увагу. Також досі з приємністю пригадую, як ще у восьмому класі виграв голосування, щоб стати нормотворцем в ліцейському суді. І байдуже, що в той день на Ліцейські ігри прийшло багато восьмикласників, котрі підтримали мене, а не дівчину з десятого класу. (Ми взагалі завжди були одним з найдружніших класів в Ліцеї.) Головне, що це неабияк окрилило мене, я повірив у власні сили і вже не здавався. Весь цей час мене та інших моїх однокласників, котрі також прагнули чогось досягти в Ліцеї – Катя Цимбалюк, Юра „Зіня” Зінченко, Андрій „Елвіс” Даєн, Сергій Бондаренко, Михайло Лабунський – вміло курували наші справжні наставники Олександр Прокопович, Фарід Захарович, Петро Михайлович, Неждана Юріївна, Юрій Миколайович. Вони знали коли потрібно нас підштовхнути, коли навпаки не втручатись, коли похвалити, коли піддати критиці. Їхній високий професіоналізм дозволяв відчувати нам повну впевненість в собі. Ми інколи навіть не розуміли, що, як починаючі акробати, йдемо з причепленою до паска страховкою. Настільки тонкі педагогічні рішення не могли не принести позитивних результатів. Тепер, пригадуючи і аналізуючи все це, я проймаюся невимовною повагою до їхньої праці, котра дійсно створила мені трамплін в життя.

Я знімаю капелюха і кланяюсь до землі. Невимовно велике вам учнівське і людське спасибі!

* * *

Так вже склалось в Ліцеї, що найкращий рік навчання – це в десятому класі. Саме десятикласники організовують Ліцейські ігри, бо вже є досить досвідченими, досягають високих результатів в спорті, бо вже з’являються певні ознаки командності, та й взагалі користуються неабиякою повагою у всіх ліцеїстів, особливо у протилежної статі. В кінці року ніяких екзаменів – просто бери і розважайся цілий рік. Коротше кажучи, десятий клас – це той час, коли більшість ліцеїстів знаходяться на піку своєї активності і популярності.

Так роздумував і я літом перед традиційним виїздом в Конче-Заспу. Та бажання порозважатись на повну, на жаль, перевищило всі допустимі норми. Я вагався, чи згадувати тут наступні події, тим паче, що я так хотів, щоб про них всі швидше забули. Але вирішив все ж це зробити, оскільки займаюсь зараз аналізом власних перемог і поразок. А ця поразка дала мені по-справжньому цінний і болісний урок. Йдеться про моє умовне виключення з Ліцею восени 2002 року. На Вересневому виїзді я з ще двома моїми однокласниками був покараний за вживання алкогольних напоїв під час перебування під відповідальністю ліцейського персоналу. Добре пам’ятаю, як нас трьох викликають на вечірньому зібранні ліцеїстів на центр плацу. Ми оголошуємось злісними порушниками ліцейського стандарту. Заступник директора КЛБ Валентина Миколаївна Нідзельська голосом, який не потерпить жодних заперечень, повідомляє, що по приїзді до Києва буде розглядатись питання про наше виключення. Здається, не тільки у всіх ліцеїстів, а й у викладачів був шок: я, один з найвідоміших людей в Ліцеї, активний профкурсник, з виду інтелігентний хлопець, раптом постаю у світлі гнівного порушника, мало не злочинця і алкоголіка. Сором, який я тоді відчував, передати словами, мабуть, неможливо. Я чітко розумів, що репутацію, котру я створював два роки, в один момент зведено нанівець. Відновити її буде архіважко, особливо в очах викладачів профкурсу. Дивитись у вічі Олександру Прокоповичу, котрого я вважав своїм Учителем, було просто неможливо. Ще більш принизливо було почути слова докору від батька, перед котрим я ще недавно так пишався своєю організованістю і самостійністю. Він тоді сказав, що навіть якщо мене не виженуть, а лише змусять платити штраф, то він цього робити не буде, а сам забере документи з Ліцею. Близько тижня, поки вирішувалась моя доля дирекцією Ліцею, я прожив в тумані. Сама думка, що далі я буду вчитись деінде окрім КЛБ, мене не те, що гнітила, вона мене лякала...

Тому хочу зараз висловити сердечну подяку всім тим людям, котрі до кінця підтримували мене. Це перш за все мої однокласники. Завдяки їм я не занепадав духом, а тримався з несхиленою головою. Пригадую, як ми зайшли з батьком в кабінет Валентини Миколаївни, напруженість відчувалась в повітрі. Вона виголосила рішення ліцейської ради: залишити мене в ліцеї на умовах умовного виключення, тобто, до першого порушення, але зобов’язавши виплатити штраф в розмірі 10 відсотків від суми річної оплати навчання в КЛБ. Батько сказав, що ми приймемо остаточне рішення на сімейній раді. Він не був настроєний платити за мене. Не через гроші, ні, – він хотів, щоб я на власній шкурі зрозумів провину. Я був готовий на будь-що, аби тільки залишитись в Ліцеї. Ми домовились з В.М.Нідзельською, що я буду виплачувати штраф поступово протягом шести місяців. Гроші буде давати не мій тато, а я сам муситиму їх заробити. Наступні півроку я провів, виконуючи для батька дрібну роботу в офісі після пар, миючи машину і т.ін. За це він платив мені гроші, які я збирав і в кінці місяця платив в Ліцеї. Зате після отримання останньої квитанції про сплату штрафу я відчув неабияке полегшення на душі. Я завинив, але сам загладив провину. Я ні перед ким не є в боргу. Відому кількість задоволення собою я, безумовно, отримав. Хоча репутацію в профкурсі ще довелось відновлювати, і суттєві втрати, на жаль, таки стались.

* * *

В Ліцеї є ряд зовнішніх заходів, до яких допускаються лише найкращі учні. Представляти ліцей десь за його стінами – це велика честь. Тому поїздку на учнівську конференцію „ІІІ Всеукраїнську модель ООН (МООН)” в дев’ятому класі я сприйняв як моє неабияке досягнення. В десятому ж класі Ліцею було запропоновано вперше представляти Україну на Міжнародній конференції Model United Nations (MUN) в Гаазі (Нідерланди). Команду ліцеїстів потрібно було набирати ще восени, щоб до зими, коли конференція відбуватиметься, належним чином їх підготувати. Звичайно, про те, щоб я – порушник і невідповідальна особа – був у складі команди не могло бути й мови. Хоча аж дотепер багато людей вважають, що принаймні каші я б там не зіпсував, а, можливо, спрацював би на цілком належному рівні. Зараз, звичайно, вже марно про це говорити, але факт, що я втратив дуже привабливий шанс перш за все навчитись чомусь новому і побачити світ, не може бути спростованим.

Кілька місяців пройшло до того часу, поки я повернув собі колишній статус у ліцейському суспільстві. Хоча дечого повернути так і не зміг: з посту президента Клубу з настільного тенісу мені довелось піти назавжди. І без того не ідеальні стосунки з керівниками спортивної кафедри (Центру ПФП), після цього ще більше зіпсувались. Два роки я не обіймав жодної посади в організації спортивних заходів в Ліцеї.

Але маючи твердий намір будь-що знову стати кращим в профкурсі, я не припиняв роботи. В десятому класі я вперше по-справжньому взявся за тьюторську діяльність. Вибравши зі всіх новачків дівчину, що здавалась мені дуже амбітною з неприхованим потенціалом, я заходився посвячувати її у всі тонкощі ліцейського життя. Мар’яна Жовніренко, а це була саме вона, до мого чималого задоволення робила значні кроки вперед. Через кілька місяців вона вже була повноцінним членом нашої профкурсної „тусовки”. Певну міру гордощів я, звичайно, відчував. Шкода тільки, що, досягнувши певного рівня і статусу, Мар’яна в одинадцятому класі вирішила повністю абстрагуватись від всіх справ. Втім, це вже була самостійна ліцеїстка, котрій ніхто не мав права це заборонити.

В десятому класі саме ударна група мого класу, до котрої приєдналась Таня Роїк, брала організацію Ліцейських ігор повністю на свої плечі. Ще на початку року я запропонував схему з одною людиною, яка була б головною, та командою, котра б підпорядковувалась їй, і вже два роки Ліцей працює саме так. На мою думку, подібна практика приносить набагато більше досвіду для всієї організаторської команди, аніж хаотичне керування всім кагалом. Зосередившись на ролі гравця, я написав найкращий в Ліцеї бізнес-план, в рамках гри „Фінанси”. Використовуючи задане місце побудови підприємства – ліцейський парк – я запропонував побудувати парк екстремального відпочинку. Всі розрахунки були максимально наближеними до реальних, що і дало змогу перемогти, за що я був нагороджений призовими 100 грн. Взагалі, якщо пригадати, то я кожного з чотирьох років навчання у Ліцеї вигравав грошові призи. На мій погляд, така практика, зі згоди батьків, стає дуже привабливим стимулом для ліцеїстів.

Одначе за іронією долі сам я так і не був головним організатором жодної гри – на грі „Політика” моя партія програла політичну боротьбу не менш амбіційному дев’ятикласнику Саші Ярошенку. А це значило, що його партії надавалось право організовувати всі наступні ігри, в тому числі „Ретрансляцію”, яку планував провести я. Але власною поразкою я ті події не вважаю, оскільки ще тоді чітко усвідомив, що потрібно поступитися місцем молодшому поколінню – прийшов їхній час. Нам потрібно було звільняти трон. Єдине місце, де наш клас не поступався нікому, був спорт. В десятому і одинадцятому класі ми були чемпіонами з футболу, баскетболу, призери в турнірі з настільного тенісу та інших змаганнях. Вже говорили про гегемонію 10 (11)-А класу...

* * *

Десятий клас закінчився традиційно в Ліцеї літньою практикою на підприємствах міста Києва. Щороку кілька десятків фірм та установ беруть ліцеїстів на стажування в якості молодших співробітників. Були випадки, коли деяким учням виплачувались солідні гонорари та пропонувалось працювати і по завершенню встановленого терміну.

Мені поталанило дещо менше, хоча, можливо, справа тут зовсім не в фарті, а я сам ще не був настільки добре підготовлений. Я обрав місцем стажування акціонерний комерційний банк „Надра”, бо захотів досконально розібратись в тонкощах функціонування подібного фінансового інституту. Однак цієї мети досягти не вдалось. Роботу мені пропонували третьосортну. Робочий день проходив за комп’ютером у відділі канцелярії. Ніяких корисних навиків у мене не сформувалось. Єдиний цінний урок, який я виніс з усієї моєї літньої практики, – це те, що нікому я в цьому світі не потрібен, і як сказав методолог А.Волков: „всі місця вже зайняті, і щоб досягти чогось у житті, потрібно когось з цього місця прогнати”. Мабуть, це дійсно сувора реальність...

Одинадцятий клас я розпочав з більш-менш успішного захисту практики на Вересневому виїзді. За умов роботи, наведених вище, результат вважаю цілком пристойним. Наступний важливий момент мого розвитку припадає вже аж на зиму – саме з цього часу я розпочав другий етап програми тьюторства. Знову знайшовши дівчину з великим потенціалом, я почав з нею працювати. Потрібно сказати, що робив я це починаючи з десятого класу не просто так. Так було зі мною самим – в дев’ятому класі зі мною працювала учениця тодішнього 11 класу Галя Єрко, за що я їй дуже вдячний. Тобто, моя робота тьютором це свого роду віддача боргу Ліцею. Крім того багато ліцеїстів, і я в їх числі, прагнуть залишити якийсь слід по собі після закінчення КЛБ. Як на мене, то кращого сліду, ніж твій учень, котрий здатен мислити, годі й придумати. Тому, якщо через рік-два хтось, дивлячись на мою підтьюторну, пам’яне і мене „незлим тихим словом”, я буду цілком щасливим.

Але, на жаль, були в одинадцятому класі і суттєві поразки. Головна з них, яку я по значимості ставлю одразу після втрати шансу відвідати MUN, – це повний завал проекту „Майстерня управління”. Його розробив Олександр Прокопович Зінченко і ще у вересні посвятив обрану групу досвідчених одинадцятикласників, включаючи мене, у всі тонкощі. Забігаючи наперед, скажу, що в кінці року йому, на наш величезний сором, довелось відповідати про невиконану роботу перед ліцейським судом. Кожен з шести членів майстерні мусив протягом року виконати свою індивідуальну роботу і в кінці відчитатись перед майстром – Олександром Прокоповичем. Ми шестеро гордо називались підмайстрами, хоча, якщо проаналізувати нашу роботу, ми ними так і не стали. Факт в тому, що тільки один з нас, Юра „Зіня” Зінченко, справився зі своїм завданням – провів гру „BankExec”. Моя робота полягала в розробці нового для Ліцею методу роботи – case-study. Я перерив купу матеріалів, але так і не довів справу до нормального завершення. За цю „недоробку” мені стало соромно перш за все перед самим собою, адже я ненавиджу кидати справу на півдорозі. Вдруге стало незручно дивитись в очі Олександру Прокоповичу. Відчувалось, що він відчуває певне розчарування від нас всіх. Але всі зробили висновки, не дуже може втішні, але все ж винесені з власного гіркого досвіду...

* * *

Тепер залишається тільки підбити заключні підсумки. Отже що дав мені Київський ліцей бізнесу? На мій погляд, кожен ліцеїст мусить спробувати використати якомога більше тих можливостей, котрі пропонує Ліцей. Особисто я виступав на сцені в програмі т/о „Дракон”, танцював на випускному вечорі бальні танці, писав статті в ліцейську газету, брав участь у всіх спортивних заходах, Ліцейських іграх, ліцейських диспутах, організовував їх, був учасником багатьох зовнішніх проектів Ліцею, двічі писав наукові роботи секції МАН, врешті-решт мій середній бал по предметам ніколи не був нижче 9 балів. Я був цілком реальним претендентом на золоту медаль, але через об’єктивні причини сам відмовився від неї. Тобто, я побував у всіх можливих ліцейських іпостасях, тому мені принаймні не соромно за витрачені на мене батьківські кошти. Хоча якщо подивитись на 90% ліцеїстів, то вони проходять ці кілька років сірими і непомітними. Після їх випуску ніхто й не згадає, що вони тут були. Без жодних досягнень, навіть не спробувавши власні сили , вони приречені на забуття. Навіщо батьки вкладають в них чималі гроші для мене завжди було загадкою. Такі інвестиції навряд чи окупляться.

Тому, шановні наступні покоління, закликаю вас! Не тринькайте батьківські гроші дурно. Ніхто й ніщо, в тому числі й Ліцей бізнесу, не зможе зробити з вас по-справжньому успішних людей. Ви самі мусите себе виховати. В цьому плані Ліцей виступає як першокласний тренажер, пропонуючи вам безліч видів випробувань: від кросу до комп’ютерної фінансової гри. Пройшовши їх, ви зможете реально оцінити власні сили, визначитися з інтересами, обрати ті чи інші області, в яких ви би хотіли працювати. Можливо в вас живуть задатки надуспішного менеджера-підприємця, а може актора, або газетяра. Єдина можливість це вияснити – спробувати власні сили! Особисто я абсолютно точно знаю, що нічим іншим, окрім як веденням власної справи у сфері бізнесу, займатись не зможу. Але це дав мені зрозуміти Ліцей, я відчув, завдяки ньому, що це дійсно моє. Мені це подобається, і воно в мене виходить.

Насамкінець хочу сказати, що Київський ліцей бізнесу за чотири роки кардинально мене змінив. Я став наполегливим, цілеспрямованим, здатним мислити, аналізувати власні дії, та й просто гідною особою.

За що я йому безмежно вдячний!

Тільки тут можна дійсно займатись самовихованням та самовдосконаленням.

Київський ліцей бізнесу, я прожив з тобою чотири прекрасні роки, і навіть тепер, коли вже час тебе покинути, я йду з високо піднятою головою, бо знаю, що за плечима у мене суттєвий досвід, котрий було б абсолютно неможливо здобути деінде. Низький тобі уклін і спасибі від учня, котрий вирушає у власну дорогу.

замислений стоїть на сходах чоловік

і спостерігає як обіймаються в небі

дві помаранчеві хмари

потім він починає лаштуватися в

дорогу і лаштуючись прозорішає

дві помаранчеві хмари розминаються

в небі за годину як чужі і незнайомі

(Гр.Чубай)